Menu

Інтерв'ю з оперною співачкою з Городенки Любов'ю Дікою

Від учителів школи №2 чула, що серед їхніх випускників є оперна співачка, яка працює у Львові. І от, нарешті, випала нагода познайомитися. Нещодавно саме вона, Любов Діка, завітала до рідної школи, коли приїхала додому до Городенки.

Королівська осанка, плавні рухи, голос низький, бархатистий. А коли вчителі вмовили її заспівати, то від насиченого, густого, чистого-чистого голосу «пішов мороз шкірою». Враження неймовірні! «І це – наша Люба!», – раділи вчителі. 

Надзвичайно приємно було спілкуватися з артисткою вищої категорії Львівського національного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької. А вона легко й невимушено розповідала про перевтілення на сцені, подорожі світом і розвіювала міфи, щодо особливостей оперних співаків.

– Із чого почався Ваш шлях до високого мистецтва?

– Потяг до музики виник якось сам по собі, з середини. З раннього дитинства почала відчувати бажання навчатись грі на якомусь музичному інструменті й танцям. Спершу вчилася грати на бандурі в музичній школі. Згодом – в Івано-Франківському музичному училищі. Планувала поступати до ВУЗу. Це був кінець 90-х, нелегкий період в житті людей різних професій, коли заробітні плати затримували по півроку. Тому рідні мені радили здобувати якусь, на їхній погляд, серйознішу професію у вищому навчальному закладі. Так, на останньому курсі училища, я почала готуватись для вступу на спеціальність «соціолог, політолог». Але любов до музики й співу та відзнака на державному іспиті головою державної комісії, викладачем Львівської консерваторії, М. Крушельницькою, взяли гору. Того ж року я вступила до Львівської консерваторії (тепер Львівська національна академія ім. М.Лисенка), яку закінчила з відзнакою.

– Як Ви стали оперною співачкою? Чи мріяли про це?

- Так, мріяла. Слухаючи свої улюблені арії, завжди уявляла, що це я співаю й відтворюю цікавий образ на сцені. Та думала, що після закінчення повернусь до рідного міста, й буду викладачем. Але ще за навчання в консерваторії була запрошена на роботу до Львівського оперного театру.

– Чи були у вашій сім’ї музиканти, співаки?

– В родині траплялись, а в сім’ї, в якій я народилась і виросла, не було.

– Що найприємніше у Вашій роботі?

– О, моя професія надзвичайно цікава. Вона дозволяє розкривати творчий потенціал, як вокальний, так і акторський. У театрі доводиться перевтілюватись у найрізноманітніших персонажів. Діапазон ролей дуже широкий: від хлопчика-прислужника в церкві – до куртизанки при дворі графа, від циганки – до придворної дами в королівському палаці XVI cстоліття. Завдяки виставам, можна побувати на карнавалі в Іспанії, або потрапити на бал-маскарад в англійського графа. Можна випити вишуканого вина на прийомі посла в Парижі, або перенестися на Полтавщину й перейнятися долею бідної дівчини Наталки. Тобто, за місяць можна прожити віртуальне життя в різних куточках світу, в різних епохах.

Утім, подорожуємо не тільки в уяві. Завдяки своїй професії, неодноразово побувала в Польщі, Німеччині, Франції, Швейцарії, Австрії, Данії, Люксембурзі, Бельгії, Італії... Нас поселяють у готелі, потім возять на репетиції, щоб випробувати акустику нового залу, наступного дня -виступ. Із приємністю згадую гастролі, які в нас відбувалися декілька років поспіль у Франції. Першу половину дня ми проводили на лазуровому узбережжі моря, а вечорами виступали у виставах.

– Чим Вас вразило зарубіжжя?

– Напевне, буде банально розказувати про загально відомі речі – чистоту, порядок, архітектуру, природу і ... пунктуальність. Хочу сказати, що відчутний досить високий рівень культури й обізнаності в класичній музиці мешканців розвинених країн світу різного віку. Завдяки дослідженням вчених, відомим є факт позитивного впливу на мозкову діяльність гри на музичному інструменті. Це підвищує інтелектуальний рівень, сприяє розширенню образного мислення, що корисно для різних сфер діяльності. Наприклад, в загальноосвітніх школах деяких багатих країн є шкільний оркестр, в якому кожен учень грає на якомусь інструменті.

– Чи не манить покинути Україну, як робить багато нашої молоді?

– Манить. Але в кожній країні ти чужинець, гість. Як би не було добре в гостях, проте вдома краще.

– Не важко працювати в театрі?

– Торік мій родич із Флориди, після перегляду вистави, сказав: «То оце є вся твоя робота - потанцювати, поспівати й усе? О, то дуже добра робота!» Зі сторони воно так може й виглядати, але для того, щоб виставу показати глядачу – проходить не один день, і тиждень, і місяць... Триває кропітка робота не лише режисера й артистів, оркестрантів і диригента, яких глядач бачить на сцені. Задіяні художники, костюмери, кравці, перукарі, монтувальники, освітлювачі... Приблизно уявити масштабність всього дійства можна, почувши кількість штатних працівників – близько 600 людей.

– У кожній професії є якісь складні нюанси. Якими вони є в оперної співачки?

– Не все так казково, як може видатись на перший погляд. Труднощі деколи полягають навіть в тому, що не кожен день є натхнення співати. Всі ми живі люди, в кожного є якісь особисті справи, проблеми, хвороби... Виходячи на сцену, необхідно відкинути все, що тебе тривожить, тому що не будеш пояснювати глядачеві, що ти, наприклад, не виспався через втрату близької людини, чи голова болить. Це можуть зауважити люди, які спостерігають за діями на сцені в закулісній частині, коли артист, чекаючи на свій вихід, стоїть сумний і, за мить, вибігає на сцену з осяйною усмішкою та неймовірним піднесенням (якщо цього вимагає роль).

Ще робота артиста вимагає відповідного зовнішнього вигляду. А ще, звісно, важливо постійно підтримувати свій голосовий апарат у формі, берегти його. Наприклад, не можна відразу починати співати, прийшовши з холоду. Також необхідно після співу деякий час не виходити на вулицю, якщо там холодно, щоб голосові зв’язки заспокоїлись, оскільки під час оперного співу дуже розігріваються. 

– Чи справді сирі яйця допомагають краще співати?

– Це, швидше, стереотип. Що краще для голосу – це все дуже індивідуально. Можу впевнено сказати, що важче співати після горіхів, насіння, гострої їжі, лимона...

– В пересічних людей є таке уявлення, що оперні співаки мають велику масу тіла. Як щодо цього?

– Ще один стереотип. Сучасний глядач хоче слухати приємний голос і бачити приємну картину. Особливо за цим слідкують в провідних театрах світу. Опера перестає бути такою класично-статичною. Сучасні режисери досить часто вимагають досить складних поєднань співу та гри (лежачи чи танцюючи). Людям цікаво дивитись виставу як фільм, де головна героїня, яка за сюжетом красуня, такою є насправді. Тому, що виникає дисонанс між тим, що бачить і тим, що чує глядач. Як сприйматиметься, коли слова: «милий хлопче, поглянь, я струнка, наче лань» лунають від співачки з досить пишними формами? Звісно на сцені не повинні всі бути з модельними стандартами, адже в житті такого не існує. Але, якщо цього вимагає сюжет, то має бути відповідність. 
Також є такий нюанс: під дією світла прожекторів людина на сцені завжди виглядає «об’ємнішою», аніж є насправді

– Які ролі любите виконувати?

– Активні, де передбачено багато дій, рухів, танців, де не можна розслаблятись ні на хвилину.
Також подобаються драматичні образи. До прикладу, торік відомий львівський композитор Мирослав Волинський написав ораторію з нагоди 150-річчя з дня народження Митрополита Андрея Шептицького, й запропонував мені для вивчення партію Графині Фредро (матері Шептицького). Це дуже глибокий образ жінки, якій довелося пережити смерть п’яти синів. Коли я вперше виконувала на репетиції «Плач-колискову» на очі мимоволі навертались сльози, настільки важко було все психологічно осягнути, пропустивши крізь себе її відчуття.

– Яким є репертуар театру? Чи багато українських опер?

– Наш театр виконує найвідоміші шедеври оперного мистецтва – «Аїда», «Травіата», «Паяци»... Співати доводиться італійською, французькою, латинською, німецькою, польською мовами. А ось рідною рідше – українських опер не багато в репертуарі. 

– Чи згадуєте рідне місто, школу?

– Згадую, звісно. Особливо свого, тепер покійного, дідуся, який, будучи знаним ковалем, доклав великих зусиль для того, щоб я могла навчатися і жити далеко від дому. Вдячна Богу за все, що маю, за рідних і близьких! Вдячна своїм вчителям, викладачам і всім добрим людям, які траплялись на моєму життєвому шляху. 

Дуже тішуся, що завітала до рідної школи на запрошення завуча Ольги Іванишин. Коли зайшла на подвір’я, в коридор, клас – нахлинуло безліч спогадів. Приємно зустрітися з учителями. Безмежно рада тому, що виконання такого маленького шматочка моєї улюбленої пісні їм дуже сподобалося. Це значить, що люди люблять класику, прагнуть слухати щось вище, аніж дешеву попсу під фонограму, діапазоном у терцію.

– Що побажаєте молоді нашого краю?

– Оптимізму й безмежної віри в себе, бо саме вона штовхає нас до підкорення нових вершин. Займайтеся тим, до чого прагне ваша душа!

Ольга Ковалів, газета «Край»

Вверх